18/05/2026
18 травня — день, що закарбувався в історії України та її народу не як дата, а як глибока рана.
У 1944 році сталінський режим (совєцький режим, який зараз руками і ногами підтримує хвора правоприємниця росія) примусово депортував цілий самобутній народ — кримських татар — із їхньої рідної землі.
За кілька лічених днів майже 200 тисяч людей були вивезені з Криму в товарних вагонах, як худоба. Літні люди, діти, жінки, чоловіки — ціла прекрасна нація…
Без права вибору, без пояснень, без жалю. Без надії.
Вони, росіяни, наші вороги, окупанти, діяли тоді так, як і зараз діють, як і завше роблять, бо вони — чисте зло на землі.
Під страхом смерті кримські татари їхали в невідоме, у темряву. У холод, голод, смерть, у втрати й злидні, зі своїх рідних теплих домів, лишених їм предками у спадок.
А в дорозі і в перші роки вигнання з дому, загинув кожен другий кримський татарин, примусово вивезений «дідами» сьогоднішніх вбивць, катів і ґвалтівників України — росіянами.
Домівки вивезених і закатованих кримських татар зайняли росіяни, яких інші росіяни привезли для заселення в український Крим. Спеціально, звісно.
Як і винищені голодом українські села заселяла росія своїми кацапами — відпрацьована, знайома стратегія, правда?
Імена вивезених і закатованих людей стирали з книг, з історій, з пам’яті. Знищували і стирали з лиця землі цвинтарі, щоб знищити всю памʼять.
Але цього не вдалося зробити.
Бо я розповідаю, я памʼятаю, і мої діти понесуть цю жаску правду і памʼять про 18 травня далі. І таких як я — тисячі українців, і сотні тисяч їхніх дітей, які знатимуть правду.
Бо щорічно в цей день ми говоримо зі своїми дітьми про Крим, який ми любили, який не встигли і не можемо зараз показати нашим дітям, бо він анексований цьогочасною росією та її ненажерливими жителями.
Я говорю своїм донькам про те, що це не була просто депортація. Це був замах на ідентичність, унікальну мову, культуру, пісню, віру, на саме право бути, існувати в світі цілому народу — кримським татарам. І яке щастя, що цей народ зберігся, вистояв, досі існує, відважно бореться та прикрашає світ своєю цінною культурою, собою!
Сьогодні кримські татари знову вимушені боротися за право бути собою, жити вдома, говорити своєю мовою — під російською окупацією, попри переслідування кремля та його посіпак, під тиском і страхом страти.
Історія повторюється там, де її замовчують.
Або не розповідають своїм дітям.
Пам’ятаймо трагедію 18 травня. Говорімо про це зі своїми та нагадуймо страшенно занепокоєному світові.
Схилімо голови перед тими, хто не зміг повернутися з вигнання до рідного дому, хто поліг жертвами росії — тоді й тепер.
І, будь ласка, підтримуйте тих, хто сьогодні бореться за свободу Криму та всієї України.
Біль передається крізь покоління, але й гідність так само.
Ми все одно будемо жити. Ми вистоємо. Ми маємо памʼять, гідність і повне право побачити, як клята росія та її ненажерливі жителі заплатять за всі скоєні злочини проти людства, бо в таких злочинів строку давності нема.
Ілюстрація — Нікіта Тітов.
