16/02/2026
Двері кав’ярні відчинились без поспіху. На порозі жінка дуже поважного віку. Одягнена як більшість пенсіонерів - охайно. Голова ледве тремтіла, здавалось хоче оговтатись, струсити невидиму пелену переживань. Вона повільно підійшла до каси як за наказом, не розглядаючи вітрину. Підняла очі - два провалля затягнуті туманом, як холодне плесо ставка на світанку.
- Ви мені можете зробити каву?
- Так, звичайно. Вам з молочком чи без молочка?, - Зазвичай, люди, що замовляють ось так, без конкретики не мають ніякого уявлення про відмінність мокко від американо, а еспресо від капучіно. Вони викроїли сто гривень для того щоб зробити собі маленьке свято. З філіжанкою кави. В кав’ярні. Це справжня подія, про яку будуть згадувати ще пару місяців, розповідати подругам, хвалитись перед дітьми. Для таких клієнтів хочеться тепліше посміхнутись і не дай боже не сполошити мить щастя.
- З молоком, не дуже крепке
- Я Вам зроблю лате.
- Добре. І щось поїсти. Мені без цукру, у мене діабет. – Очі пролетіли не зачипаючись через всі печивка і тортики, без надії знайти потрібне.
- Я можу запропонувати пиріжки, або кіш. Там буде мало тіста, і багато соковитої начинки з курочки, грибів та сиру.
- Так, буду, буду, – панянка аж підскочила від несподіваної пропозиції.
Я розрахувала клієнтку і вже мала робити каву, але вона не поспішала відходити від каси.
- Скажіть, ваші «пундики» це як наші «пиндики»? – в безодніх очах на мить розвіявся туман і спалахнула цікавинка, а кутики рота піднялись вгору від сором’язливої усмішки.
- Тааак. А давайте розберемось що таке «пиндики»?
- Ну, то як я ще малою була, то мама казала що я нічого не хочу їсти ні борщу, ні каші. Мені тільки пиндики подавай, то всяке таке незвичне або оладки, чи якусь випічку, чи солодке.
- Так, так. Саме так казала і моя баба. Але у нас то «пундики» були. А ви звідки?
- З Донеччини. Я вже двічі переїзджаю. Ось, приходила в ЦНАП, документи робила, побачила вашу вивіску. Ввечері розмовляла з сином, він у мене служить в армії, вже майже чотири роки. Кажу йому: Бачила там кав’ярня Пундики, а чи то не наші Пиндики? То він мені гроші прислав. Піди, - каже - , мамо, поїж тих пундиків і мені розкажеш.
Я подала замовлення і ми ще певний час розмовляли, і про пундики, і про те як приймають її у нас в місті, і про діда, що залишився на прифронтових територіях, бо там хата до якої він прив’язаний як до дитини. Хата, я якій кожний камінчик мурований його руками. І про колишніх сусідів, які збирались виїхати після отримання атестата сина та бляшанка їх випередила на один день. А дід все одно не їде. А тут моя співрозмовниця живе на Старій Балашівці, і приймають її привітно. Тільки біда – до Пундиків не так швидко добратись, от сьогодні виділила цілий день, щоб приїхати. Та то нічого. А діда вона таки умовить, і син приїде, і будуть вони пити каву в Пундиках.
У мене були наступні відвідувачі, і ще кава, і смаколики, але та зустріч закарбувалась. Впевнена не лише у мене. В той вечір Пундики обговорювали і в степах Херсонщини і в маленькому будиночку на Донеччині. Дякую долі, що була причетна до того. Якщо моя філіжанка кави і посмішка хоч на мить зігріє чиюсь душу спогадом чи сподіванням, то день прийшов не даремно. І все не даремно.
Буду рада і Вас пригощати. Ваші Пундики :)))
