24/02/2026
24 лютого - цей день відголоском у всіх наших головах, а у моїй найдужче..
Ранок, вибухи, страх…
7 чи 8ма ранку і я чую: «Кохана, де мій військовий?»
Я відповіла що звісно утримувати не буду, але попросила завезти мене та Влада до батьків, у регіон який хоч трішки віддаленіший.
Пізно ввечері наступного дня лише вдалося дістатись батьків, і зранку наступного дня він уже був у ТЦК та повідомив що він змінив своє територіальне місце…
Через 2 місяці ми повернулися до себе додому, але Ігор не сидів склавши руки. Далі було волонтерство з відбудови домівок людей, шо пережили окупацію, десятки будинків та ще більше вдячних очей та сердець за його працю.
Міста та села й надалі потерпають від ракетних і не тільки обстрілів і ми приймаємо тяжке рішення вивозити Влада із Києва за кордон…
Тяжка розлука, сльози, але фраза є вирішальною: «Кохана, мені самому буде легше врятуватись якщо повториться ранок 24го, ми маємо берегти сина»
У нашому житті ми зустрічаємо надзвичайно добрих та емпатичних людей, які по сьогоднішній день для нас є родиною, відкрили для нас не лише двері своєї домівки а й свої серця. Щоразу я збираюсь повертатися додому, та ситуація стає все складнішою, тому ми спільно вирішуємо що потрібно ще залишитись на трішки в Англії.
Ранок, дзвінок: «Кохана, не хвилюйся, але я йду боронити нашу державу»
Служба… служба… поранення… операції… реабілітації… знову служба… і ось 13 лютого, яке лягло величезною раною на серці усіх хто його любив, знав, поважав…
Ця повторна недокраїна забрала найцінніше - життя мого коханого, люблячого батька та сина, друга, товариша, прекрасної людини.
Мені боляче за всіх, кого ми більше не зможемо побачити та обійняти через 24.02.2022, та, можливо це буде грубо, але своє болить найбільше 💔😭😭